Битва під Берестечком (тепер райцентр Волинської області), яка відбулась у червні 1651 р. між коронним військом Речі Посполитої та козацько-селянським військом гетьмана Б.Хмельницького, відома як одне з найграндіозніших та найкривавіших збройних зіткнень на теренах України XVIIст.
Пропонуємо до вашої уваги працю співробітника НАН України Ірини Кривенко на тему «Битва під Берестечком та її вплив на соціально-економічний занепад українських земель, а також внесок князів Вишневецьких у довоєнний розвиток сходу України».
#img_right#Битва під Берестечком (тепер райцентр Волинської області), яка відбулась у червні 1651 р. між коронним військом Речі Посполитої та козацько-селянським військом гетьмана Б.Хмельницького, відома як одне з найграндіозніших та найкривавіших збройних зіткнень на теренах України XVIIст. Водночас битва під Берестечком стала також передвісником соціально-економічної та демографічної кризи спочатку для України, а потім і для Польщі. В результаті і Україна, й Польща зіткнулися з масштабним соціально-економічним занепадом, який із часом для першої з них переріс у горезвісну добу Руїни, і зрештою обидві перестали існувати як окремі держави і були поділені між більш могутніми й амбіційними сусідами.
Рішучий двобій між обома противниками відбувся на Волині, де 100-тисячна козацько-селянська армія під проводом Богдана Хмельницького та 50-тисячна союзна Хмельницькому татарська орда зустрілися із удвічі меншим 80-тисячним коронним польським військом з магнатськими загонами. Чисельну перевагу поляки натомість компенсували сильною артилерійською складовою. Генеральний бій між двома арміями відбувся 28—30 червня і скінчився перемогою коронного війська.
На третій вирішальний день битви після стрімкої атаки кінноти князя Ієремії Корибута-Вишневецького [3, 37], здійсненої під прикриттям щільного артилерійського вогню, залишившись без підтримки татар і без власного гетьмана Б. Хмельницького, якого орда завбачливо «прихопила» відступаючи з собою, козацько-селянська армія була змушена відійти до р. Пляшівки (приток р. Стир). Проти ночі козаки отаборилися під прикриттям зливи, а потім протягом кількох наступних днів відбивали штурми коронного війська. Та через нескоординованість дій козацької старшини та зневажливе її ставлення до селян, які навіть стояли декількома окремими таборами навколо козацького війська, а також через наполегливі штурми коронного війська й відхід козаків наказного гетьмана І.Богуна, серед селян почалася паніка, що й вирішило фінал Берестецької битви. В результаті 30 тисяч вояків Хмельницького загинуло в болотах на р. Пляшівка, потрапивши в оточення «посполитого рушення» [23, 27].
Самій Берестецькій битві, яка стала кульмінацією польсько-українського протистояння, передувало три роки насичених бойових дій козацько-селянського повстання 1648 р., очолюваного Б.Хмельницьким.
Найістотніший соціально-економічний чинник бунту українського козацтва й селянства, який вилився у повстання 1648 р., на думку автора, полягав, перш за все, у грабіжницькій експлуатації шляхтою інкорпорованих Польською Короною українських земель, а також у недосконалій фільварково-панщинній системі економіки, яка спиралася на інтенсивну експлуатацію людського та природного потенціалу українських земель з метою якнайшвидшого збагачення шляхти. Але, слід відзначити той факт, що розвиток економіки на інкорпорованих Річчю Посполитою західноукраїнських землях суттєво відрізнявся від економічного стану Задніпров’я, що було основою володінь князів Вишневецьких.
Землі Правобережної України, в першу чергу Волинь, Поділля, Галичина першими зазнали інтенсивної польської експансії. Поляки рушили на північний захід України задля отримання великих обсягів зерна з метою подальшої його реалізації на ринках Західної Європи. Так, на західноукраїнських землях швидко розповсюджувалися й звичаї принесені польськими торгівцями поруч з фільварково-панщинним веденням господарства. Саме це, на думку автора, й призвело до прискореного розвитку кріпацтва спочатку поблизу польських кордонів, а потім і на колонізованих Польщею землях Поділля, Галичини й Волині, що зрештою й стало передумовою широкомасштабного введення й остаточного закріплення кріпацтва аж на 300 років вперед.
Навряд чи цей чинник був єдиним і сам лише економічний тиск зернової торгівлі зумовив інтенсифікацію феодального типу господарства. Але безумовно саме він залишався головним. Англійський історик Н.Дейвіс пише: «Неможливо також заперечувати, що збільшення експорту зерна супроводилось значним посиленням кріпацтва, оскільки польська шляхта розуміла, що це був ключ до інтенсифікації тиску на один із елементів сільської економіки, а саме — на робочі ресурси, які можна було експлуатувати ще інтенсивніше, накидаючи селянам дедалі суворіші умови» [5, 254].
Отже зернова торгівля на експорт прискорила вже наявні тенденції у суспільстві, коли селяни були не здатні конкурувати на ринку з великими фільварковими господарствами та змушені були змиритися з новими умовами ведення господарства й торгівлі. Як відзначає Н.Дейвіс, з позиції селян ключ до кріпацтва полягав у «безпечності володіння, яке обіцяли родинам, не здатним утримувати себе за умов грошової економіки» [5, 256].
Так, отримавши у свою власність робочу силу, пан гарантував землю. І хоча спершу, поки пан створював більш-менш стерпні умови для селян, кріпацтво вважалося прийнятним, проте з погіршенням умов пан ризикував зазнати збитків через неробство, пияцтво, підпали та навіть втечу своїх кріпаків. Отже, шляхтич, який «кривдив кріпаків, накликав лихо на себе, проганяючи їх» [5, 256]. Таким чином, спільна праця обох сторін спочатку була необхідною складовою взаємин в структурі фільваркового господарства.
Але починаючи з 1518 р., коли королівські суди припинили приймати позови селян проти панів, кріпаки опинилися у повній залежності від волі господаря, тобто пана, у всіх аспектах повсякденного життя. Окрім того, що селяни працювали на панів безоплатно, відробляючи панщину, вони ще й були зобов’язані платили десятинну священику та податки або чинш грошима чи натурою у королівську казну на утримання війська і адміністративного апарату. З часом, як відмічає В.О.Балух, розшарування селянства у Польщі не тільки звузилось до дуже бідних і дуже багатих, але відстань між ними поглибилась, оскільки тільки невеличкий прошарок заможних селян був у змозі протистояти закріпаченню. Заможні селяни відкупилася від обов’язкової панщини та, поступово накопичуючи капітал, переходили до лав заможної буржуазії [1, 140].
Процес поглиблення майнової нерівності серед селян Правобережної України проходив особливо інтенсивно в першій половині XVII ст. і в першу чергу в наслідок появи фільваркового господарства, зростання його ареалу, розвитку та поширення панщинної системи, а також втягнення села (мешканці якого, до речі, складали 69% від всього населення Речі Посполитої) у товарно-грошові відносини [1, 148]. Таким чином саме малоземельні селяни й ставали основним джерелом кріпаків [20, 33].
Проте не завжди і не всюди цей процес проходив однаково. У Литві, приміром, спостерігався дуже повільний розвиток фільваркової інституції з причини непридатності лісових земель до вирощування зерна. Також на землях Поділля та Центральної України, де процвітала шляхетська колонізація, кріпацтво поки не набуло яскраво вираженої форми експлуатації села, як це було на польських землях. А на Задніпров’ї селяни взагалі могли володіти землею, не відробляючи панщини [7, 241].
І якщо на всій території, окрім Задніпров’я, зернова торгівля не тільки не сприяла зростанню продуктивності, а ще більше «знерухомила» і без того застиглу економіку аграрного суспільства, яке продовжило існувати за рахунок безжальної експлуатації кріпаків. То на Задніпровських землях, так званій Вишневеччині, за правління князів Вишневецьких, а особливо Ієремії Корибута-Вишневецького, ми, навпаки, можемо бачити динамічний розвиток земель, що до цього лежали майже пусткою. Дослідники О.Лазаревський, Л.Падалка, К.Бочкарьов нарахували на початку освоєння за часів князівВишневецьких Задніпров’я лише 4 великих міста, 2 з яких були розташовані на Правому березі Дніпра, а 2 інші — на Лівому. Решта — містечки, так звані вільні поселення, економіка яких розвивалася ситуативно і не так інтенсивно, як після початку освоєння Задніпров’я князями Вишневецькими.
На думку польської дослідниці І.Чаманської [29, 464], а також українських істориків О.Субтельного [25] та Ю.Рудницького [21, 43—45], освоєння Задніпров’я відбувалося у зовсім інший спосіб, не так, як на західноукраїнських землях, ще з однієї причини. За їхніми свідченнями, на Задніпровських теренах не могло існувати великих фільваркових господарств рільнично-зернового типу, оскільки продукування великих обсягів зерна на експорт було просто неприбутковим з огляду на віддаленість Задніпров’я від зернових ринків на Віслі. Тож можна припустити, що спеціалізація господарства Задніпров’я в значній мірі залежала від природних багатств місцевості, тобто від риболовства, бортництва, обробки льону й виробництва льняного полотна та зрештою тваринництва. Також стратегічне значення мало лісове господарство.
У зв’язку з небезпекою татарських набігів князі Вишневецькі, які стали першими, хто опікувався відродженням цих земель, не мали змоги інтенсивно вводити кріпацтво, як це було на решті земель Речі Посполитої, адже це могло призвести до відтоку такої необхідної робочої сили, тобто селянства, до неосвоєного порубіжжя з Московією та на Січ.
За підрахунками М.Грушевського, на час початку повстання Б.Хмельницького у реєстрі маєтностей князя Ієремії Вишневецького (1612—1651) було 53 населених пункти, до яких входили значні промислово-торговельні центри східноукраїнських земель. В 11 з них таких, як Ромни, Хорол, Ічня, Лохвиця, Пирятин, Срібне, Варва, кількість господарств перевищувала 1 тисячу, а в п’ятьох — наближалася до тисячі. За К.Бочкарьовим [2, 33] кожне таке господарство в середньому нараховувало 5, а іноді й більше осіб. У Ромнах — найбільшому місті Вишневеччини — кількість господарств перевищила 6 тисяч. І це завдяки зведенню князем Ієремією Вишневецьким там фортеці та розміщенню цілого гарнізону, що не могло не пришвидшити і без того динамічний розвиток торгівлі та ремесел — ковальського, ткацького, кравецького та ювелірного. Після побудови гостинного двору для купців наказом князя був створений ярмарок — найбільший у Східній Європі, який проіснував не дивлячись на всі негаразди аж до початку ХХ ст.
Так, О.Лазареський зазначив [12, 49—52], що Вишневеччина з початку правління князя Ієремії зросла більше, ніж у 10 разів, з’явилися поселення Монастирище, Ічня, Глинські, Срібне, Чорнухи, Корибутів (нині с. Карабутове Сумської обл.), де кількість дворів сягала 1 тисячі. Як стверджує Ю.Рудницький, спираючись на праці відомих дореволюційних дослідників Л.Падалка (21), О.Лазаревського та К.Бочкарьова, якщо на кінець 20 — початок 30-х років XVII ст. населення Вишневеччини становило 4.5—4.6 тисячі жителів, то за часів Ієремії Вишневецького воно зросло до майже 230 тисяч (згідно з переписом 1646 р.), тобто більше ніж в 50 разів всього за приблизно 15 років!
Також слід відзначити, що протягом першої половини XVII ст. на Вишневеччині почало зароджуватися мануфактурне виробництво (залізорудне, винокурне, пивоварне, соляне, селітроварне та ін.) [21, 43—65]. При чому промислове виробництво Задніпров’я було зосереджене у цехах, які князь Вишневецький розвивав, вводячи у міста Магдебурзьке право, тобто іншими словами активно впроваджував у своїх володіннях прогресивні західноєвропейські новації, чого до нього ще ніхто не робив. Ю.Рудницький у своєму дослідженні наводить у якості прикладу акт від 20 січня 1633 р., яким 21-річний князь створює кравецький, швацький, кушнірський та ковальський цехи у м.Прилуки. Тобто князь Ієремія навіть під час війни з Московією був небайдужий до економічної розбудови краю [21, 46].
Таким чином, все вищевикладене дозволяє резюмувати, що динамічне освоєння й активний соціально-економічний розвиток східноукраїнських земель у XVII ст. відбувався внаслідок перш за все господарської діяльності князів Вишневецьких. Згідно з Н.Яковенко «саме вони на власний кошт будували замки та осаджували нові поселення» [27, 247]. Далі дослідниця наводить прізвища ініціаторів заснування багатьох міст і містечок на Київщині та Брацлавщині протягом 1570—1648 років. Серед них і князі Вишневецькі, у власності яких, зокрема, знаходились такі населені пункти: Варва, Гадяч, Горошин, Жовни, Корсунь, Кременчук, Крилів, Лохвиця, Лубни, Мошни, Переволока, Пирятин, Прилуки, Ромни, Хорол, Чигирин та ін [27, 248].
До речі, на території Київського воєводства, де знаходилась велика кількість населених пунктів, що належали роду Вишневецьких, нараховувалось 7.5 тисяч маєтків і понад 230 тисяч селян. Разом з Волинськими маєтками князів вони складали найбільше володіння в усій Європі. До того ж мешканці Вишневеччини не знали тягаря панщини і не мали ані наміру, ані бажання окріпачуватися. До того ж на час початку повстання Б.Хмельницького Задніпров’я, як свідчать дослідники, було квітучим краєм з розвиненою інфраструктурою шляхів, ярмарками, містами (53) та селами (більше ніж 7.5 тисяч) з церквами, фортецями тощо [25]. І у всіх своїх населених пунктах князь Вишневецький активно розвивав торгівлю й ремесла, чим значно обумовив потужний приріст населення.
Натомість повстання 1648 р. очолюване Б.Хмельницьким завдало значної шкоди — і не тільки Задніпровщині.
В перші ж місяці конфлікту було зруйноване столичне місто князя Вишневецького Лубни, «а протягом червня 1648 р. великі повстанські ватаги здобули Борзну, Ніжин, Новгород Сіверський. По Південній Київщині, Брацлавщині, Поділлю, випалюючи шляхетські садиби, плюндруючи міста та містечка, смерчем прокотилися загони І.Ганжі, Олександренка, Чугіка, Трифона з Бершаді, Неминикорчми, Кошки, Степка та ін.» [27, 338]. До початку осені вся Україна палала у вогні взаємної ненависті й люті, буквально захлинаючись у власній крові. Величезна кількість селян йшла до війська Хмельницького, як писав Кисіль (за книгою Н.Яковенко): «простолюд створив друге і третє військо, набагато більше від війська Хмельницького, а Хмельницький став залежним від його величезного зростання» [27, 338]. Оскільки мешканці Лівобережжя, з якого почалося повстання, вже відчули смак свободи і не бажали повертатися до панщини, а в багатьох господарствах термін слобод спливав, вони йшли до Хмельницького, принаймні тому, що хотіли бути вільними й працювати на власній вільній землі [25]. Ось чому повстання Хмельницького почалося з Запоріжжя й охопило, в першу чергу, прилеглі Задніпровські землі. На думку дослідників В.Смолія та В.Степанкова, «виступ козаків, своєю чергою, відіграв роль суспільного каталізатора, що прискорив процеси у суспільстві до соціального вибуху» [24, 66].
З початку літа 1648 р. до осені 1651 р. бойові дії перемістилися з Півдня й Задніпров’я до Центральної частини України, тобто на Волинь, Поділля, і фактично перетворили ці землі на тотальну руїну, тобто на «полігон» бойових дій війська Б.Хмельницького вкупі з татарською ордою, окремо діючими селянськими ватагами і магнатськими загонами. До речі, день 21 червня — день здобуття козаками Немиріва — і досі є днем скорботи за єврейським календарем [27, 340], адже з євреями розбиралися особливо жорстоко, в першу чергу через їхню успішну торговельну й шинкарську діяльність. Навіть автор тогочасної єврейської хроніки Натан Ганновер вкладає в уста Хмельницькому подібну думку, нібито висловлену напередодні повстання: «Мало того, що нас перетворили на рабів пани, але навіть плем’я, найприниженіше серед усіх народів, панує над нами» [27, 340].
За даними Н.Яковенко, що ґрунтуються на глибокому вивченні єврейських літописів, повстанці Хмельницького замордували до 100 тисяч євреїв, в тому числі під час захоплення Немиріва (володіння князів Вишневецьких) — 6 тисяч, Тульчині — 1.5 тисячі, Острога — понад тисячу, Бари — 2 тисячі, Полонного — понад 10 тисяч євреїв. На думку автора, можливо, й існують певні похибки, але фактом залишається те, що майже 300 єврейських громад, які оселилися в межах України припинили своє існування саме у той час [27, 341].
Проте не тільки євреї та польська шляхта незалежно від статі й віку винищувалися повстанцями. Значної шкоди зазнала також і власна українська шляхта, яка у повній мірі розділила жахи війни з селянами та мешканцями великих і малих міст і містечок. За Н.Яковенко, яка наводить дані щодо пропорційності кількості жертв, у містечку Киселин (Волинь) під час його спалення козацько-татарськими загонами винищено й пограбовано 15 дворів з 35-ти християнських та 20 єврейських з 37-ми. Як пише дослідник Савицький, «козацькі шаблі найбільше стинали голови не тільки вояків посполитого рушення, але й мирного населення» [23, 28].
До жахливих пограбувань Волині, Галичини й Поділля у 1649 р. долучились і татари. Їхні союзні Хмельницькому орди повністю спустошили близько 70 міст, зокрема, Остріг, Заслав, Сатанів, Бар, Меджибіж, Ямпіль. Ось що з приводу татарських набігів пише автор «Римованої хроніки»: «замки, містечка, села дощенту перетворювали (татари — І.К.) в попіл, навіть з могил, гробів задля збагачення мертвих витягували» [24, 141]. Траплялися навіть випадки, коли татари набирали ясир у присутності козацької старшини.
Податковий Реєстр 1651 р. засвідчив, що багато українських сіл та містечок були «цілком спустошені й козаками» — «tota per Cosacos desolata» [27, 342]. А на спустошених землях татарами було захоплено в полон настільки багато мешканців українських земель, що на бранців ціна стала надзвичайно низькою. Так, татари міняли в козаків шляхтича на коня, а єврея на жменьку тютюну [27, 343].
Але і це ще не все. До повсякденних збройних набігів доєднався й страшний голод, який погіршив і без того злиденне становище селян. Так, навесні 1649 р. маємо донесення московського воєводи К.Арсеньєва про те, що російські торговці «хлеб и соль, и мед пресной в литовскую сторону возят беспрестанно» [9, 186]. А за рік до Берестецької битви, в 1949 р. брянський воєвода Мещерський доповідає: «из литовской стороны поляки, черкасы и всяких чинов люди и пашенные мужики от голода идут в твою государеву сторону одинокие без жон и детей; для того, чтоб в твоей государевой стороне прокормитца. А иные, накупив хлеба, отвозят в литовскую сторону [4, 323].
У зв’язку з існуючим браком джерельним данних видається досить важким завданням прорахувати загальну кількість жертв на території всієї України. Проте згідно з даними податкових присяг та свідченнями очевидців маємо вражаючу за розмірами картину суцільної демографічної та соціально-економічної кризи, якщо навіть не катастрофи. За даними О.Б.Ярошинського [28, 3] на 1650 р. демографічні втрати, приміром, серед мешканців Волині сягали 90% податкоспроможної частини населення. А на Кременеччині та на сході Луцького повіту залишилося не більше 3—5% таких жителів.
На початку 1650 р. становище селян та міщан стало абсолютно нестерпним. Анонімний автор «Римованої хроніки» засвідчив, що «вони поїли все, що могли (котів, собак, слимаків, жаб, птахів, трави… Доведені до відчаю батьки залишали дітей вмирати вдома, а самі йшли вмирати на вулицю, гризучі в агонії власні руки, або напихаючи себе багном і гноєм» [8, 126]. Також були засвідчені й випадки людоїдства! Частина козаків, православних селян та міщан, які вимирали тисячами й десятками тисяч, тікали від голоду й переселялись на Слобідську Україну, що тоді входила до складу Московії. Так, царський уряд наказав воєводам прикордонних міст приймати «на вечное житье» українську людність та надавати усіляку допомогу нужденним [4, 299—300].
Голод вирував на українських землях поруч із неминучими у воєнний час епідеміями чуми, холери, дизентерії та гепатитів, які все набирали й набирали обертів. Протягом 1650—52 рр. на теренах Подільського, Брацлавського та Київського воєводств лютували настільки потужні епідемії чуми та холери, що в результаті захворювання призвели до знелюднення цілих місцевостей. На фоні голоду, за свідченнями літописців, посилилися й інші соціальні негаразди, як то падіння моральності серед населення і як наслідок зростання рівня злочинності. Також на фоні усіх цих бідувань значно скоротилася народжуваність, а відтак і приріст населення.
Звісно докучав голод і напередодні битви під Берестечком. Приміром шляхтич Кшицький у своєму листі від 14 червня 1651 р. так характеризує стан козацько-селянського війська: «Среди козаков голод большой, едят дохлых лошадей. Много пеших голей посылает Х (Хмельницький — І.К.) в засады под Дубно, под Острог для того, чтобы добыть продовольствие. Если он еще постоит лагерем недели 2, половина их останется без коней» [6, 464]. Натомість Хмельницький дозволив татарам брати в ясир кожного, хто наважиться на втечу.
В листі галицького стольника А.М’ясковського від 18 липня 1651 р. йдеться про те, що «привели… привязанных за шею их к лошадям нескольких козаков родом из Заднепровья, очень истощенных от голода. Они имели в карманах только ржаные колосья… Рассказывали, по этим лесам и рощам находиться несколько тысяч мужиков, которые в течении нескольких дней непременно погибнут от голода», оскільки «а ни пастбища, а ни хлеба не было, войско Хмельницкого все потравило» [6, 570].
До того ж на Правобережжі напередодні підписання Білоцерківської угоди (28 вересня 1651 р.), окрім голоду, лютували якісь страшні хвороби, від яких люд вмирав у великій кількості [6, 623—624]. Під час походу у напрямку до Білої Церкви під Паволоччю, можливо, від однієї з таких хвороб покинув цей світ князь Ієремія Вишневецький, герой шляхетського війська та гідний супротивник гетьмана Б.Хмельницького. До речі, у серпні цього року виповнилось 360 р. від дня смерті українського князя-воєводи Руського, визначного полководця, сенатора Речі Посполитої і, водночас, найбільшого православного мецената [16] й будівничого земель Руських.
Слід відмітити, що найбільший удар протягом повстання припав на мирне населення, яке опинилося буквально між двох вогнів і у великій кількості мігрувало по всій країні, йшло до війська Хмельницького або приєднувалось до ватаг селян, що грабували шляхетські маєтки і вбивали всіх шляхтичів, які не встигли прихиститись у фортецях магнатів або коронного полку. Дуже виразно стан подій ілюструє цитата Я.Дашкевича (по книзі В.А.Смолія, В.С.Степанкова): «методи національно-визвольної боротьби диктує нація-гнобитель, ступінь і характер пригноблення визначають рівень та інтенсивність боротьби пригноблених» [24, 67—68].
На основі вищевикладених даних можна зробити висновок, що демографічна та соціально-економічна криза були викликані такими факторами:
1. безпосередня участь мирного люду (селян, ремісників тощо) у кровопролитному повстанні;
2. нищівні походи з`єднань повстанської армії під проводом Б. Хмельницького, грабіжницькі рейди її окремих частин по обидва береги від Дніпра;
3. еміграційні хвилі, спричинені голодом, польсько-шляхетськими експедиційними рейдами, набігами татарських ординців та набиранням мирного населення у ясир;
4. голод та епідемії через масштабні воєнні дії на теренах України;
5. часткове припинення приросту населення.
Але наслідки перерахованих вище факторів викликали не лише демографічну кризу, а й розорення та спустошення господарств, а також знелюднення земель. А це своєю чергою призвело до податково-фіскальної кризи на Волині, Поділлі та Центральній Україні. Тож там були вимушені відмовитися від фільварково-панщинної системи у магнатських володіннях, які через економічну доцільність поступово переходять до чиншової системи та збільшення частки орендних відносин. Дрібні й середні землевласники, навпаки, намагаються якось зберегти фільварково-панщинну систему шляхом зменшення обов’язкової норми панщини.
Слід також відмітити, що занепад зернової торгівлі, який відбувався протягом і після подій 1648 р., збігся з занепадом могутності самої Речі Посполитої. Також беззаперечним є те, що в середині XVII ст. Річ Посполита увійшла до процесу економічної рецесії [5, 260]. Одним з показників можна відзначити той факт, що на 1752 р. мешканці РП стали значно біднішими ніж 100 р. тому, а показники виробництва зерна і поголів’я худоби впали у втричі і майже вдвічі відповідно за проміжок від 1500 до 1660 рр. (див. таблицю 1).
ТАБЛИЦЯ 1. Динаміка падіння економічних показників на українських землях, що входили до складу РП, протягом 1569—1660 рр. (цифри вказано у %, 100 вважати за початкову умовну кількість, тобто за 100%)
|
Рік |
1569 |
1600 |
1660 |
|
Орні землі |
100 |
110 |
65 (на 1685 р.) |
|
Виробництво зерна:
Селяни Фільварки |
100 100 |
100 125 |
30 45 |
|
Поголів’я худоби |
100 |
86 |
60 |
Тобто під час воєнного десятиріччя 1650-х рр. відбувся спад на рівні 1/2 від рівня початку XVII ст.
Після розгрому козацько-селянського повстання Б.Хмельницького та просування магнатсько-шляхетського війська у напрямку Білої Церкви в умовах страшного голодування обох воюючих сторін у вересня 1651 р. було підписано Білоцерківський договір. Його умови по суті зводили нанівець усі зусилля Хмельницького, оскільки обмежували територію гетьманату лише Київським воєводством, зменшував реєстр козаків до 20 тисяч, а всі, хто знаходився поза межами цього реєстру, мали повернутися до панів.
Всі заходи Б.Хмельницького щодо стабілізації становища у суспільстві, перш за все скасування панщини, не мали успіху. Адже шляхта повернулась у свої маєтки, а разом з нею на зміну чиншової більш прогресивної економіки повернулась стара фільварково-панщинна система, яка тепер мала на меті не лише якнайшвидше збагачення шляхти, а й відшкодування значних капіталів, витрачених на ведення трирічних бойових дій.
Такий стан речей не міг не викликати широке невдоволення серед селянства. У відповідь до повернення до старих форм експлуатації почалися масштабні міграційні процеси, зокрема, почався серйозний відтік населення до Московського Порубіжжя й так званої Слободи, чимало їх з’явилося навколо Рильська, Путівля та Бєлгорода. «Переселенців виявилося незрівнянно більше, ніж раніше, — пише Костомаров, — Першими виявилися волинці". До речі, саме вони й заснували Острозьк, звідки й беруть початок слобідські полки. «За ними малоруси почали переселятись у великій кількості у привільні степи Московської Держави… у пошуках вільних земель» [10, 56]. Тоді лише протягом якихось півроку у прикордонних областях з’явилися слободи, з яких згодом виросли великі міста Суми, Білопілля, Тростянець, Охтирка, Лебедин, Харків та ін.
До речі таких переселенців царський уряд, звичайно, тільки вітав і тоді миттєво видав грамоту (1651 р.) з наказом приймати «на вечное житье» українців та надавати їм усіляку допомогу [4, 299—300].
Багато мешканців Збаража та прилеглих містечок тікали до українського степу, а свої нові села рідними назвами. Так, на Дніпропетровщині, Запоріжжі, Сумщині з’явились населені пункти Збараж, Верняки, Розношинці, Заруддя, Шимківці [13, 9]. Однак, слід зазначити, що вже після закінчення складання реєстру через рік після підписання Білоцерківської угоди Хмельницький своїм Універсалом заборонив «подальше виселення і суворо наказав коритися панам» [10, 58].
З оглядом на все вищевикладене, можна резюмувати, що в результаті повстання 1648 р, в якому битва під Берестечком відіграла роль своєрідного каталізатора, визначивши подальший розвиток подій, захоплено і розорено не лише західноукраїнські землі, а й схід України, який завжди відрізнявся від заходу перш за все соціально-економічним рівнем розвитку, а отже і демографічними показниками. Цей прогресивний на той час уклад — повна заслуга Ієремії Вишневецького, який підняв з пост монголо-татарської руїни всю східну частину України (відродив і звів міста, церкви і фортеці, ввів магдебурзьке право тощо) [12, 50—52]. Натомість жорстока воєнна експансія з боку козацько-селянського війська Хмельницького призвело до руйнування всієї Центральної України, зокрема й Задніпровщини, у більшій мірі сприяла остаточному посиленню на західних і введенню на відносно вільних східних землях панщини, тобто покріпаченню українського народу.
Також значно погіршилась і демографічна ситуація. Так, лише по Волині за даними О.Б.Ярошинського [28, 2] на 1650 р. демографічні втрати серед мешканців сягали 90% податкоспроможної частини населення, а на Кременеччині та на сході Луцького повіту залишилося не більше 3—5% таких жителів.
До речі, ще одним з негативних наслідків руйнівного воєнного протистояння стало підписання у 1654 р. Переяславської угоди, коли Б.Хмельницький звернувся за допомогою до Москви «просити у царя порятунку через необхідність захисту новонародженого утворення», тобто української козацької держави. На що польська влада відреагувала рішуче. Через 4 роки 30-тисячна армія гетьмана Потоцького під командуванням С.Чарнецького нищівним смерчем пройшлася по східному Поділлю, зруйнувавши його вщент — вдруге після Берестечка [23, 28].
Проте й це не був останній раз, коли замість України залишилася пустеля, не гірше від тої, що залишили по собі татаро-монгольські орди.
Згідно з даними Л Кубаля, які дослідник приводить у монографії «Запропащена країна», під час цього не останнього рейду по Україні було повністю знищено 50 міст і 1000 церков, а також спалено й розграбовано ще близько 60-ти міст, вбито, не рахуючи полеглих в боях, закатованих і померлих від голоду, близько 100 тисяч осіб, а ще 300 тисяч вояків і мирного люду забрали до татарської неволі [23, 28].
Важко точно відтворити у цифрових даних, скільки конкретно людей загинуло протягом Визвольної війни 1648—1654 рр., у наслідок голоду та епідемій та ще скільки мігрувало по і за межі сучасної України під час та після Берестечка — в основному через уривчастість та брак джерельних даних. Але й без арифметичних підрахунків видно усю нищівну картину втрат і руйнації на українських теренах.
До того ж з економічного погляду надзвичайно регресувала до того розвинене й квітуче Задніпров’я. Адже всі соціально-економічні здобутки князя Ієремії Корибута Вишневецького були забуті і прогресивний в соціально-економічному плані схід повернувся на 200 років назад до фільварково-панщинного господарства, що до недавна процвітало на західно-українських землях та Польщі.
Можливо, звинувачувати у соціально-економічній та демографічній кризах якусь одну із сторін цього конфлікту не слід, адже такий стан речей — результат впливу багатьох чинників. Але й не слід забувати, що саме князі Вишневецькі доклали свєї руки довідбудови спустошений і занедбаний до того край та впровадили на теренах підпорядкованої їм східної України прогресивний соціально-економічний уклад, за якого населення Задніпров’я процвітало. Тож на погляд автора ця тема потребує подальшого глибокого й детального вивчення.
ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА:
1. Балух В.О. Основні категорії залежного селянства у пізньосередньовічній Польщі. // Історія народного господарства та економічної думки України. – 2000. – Вип. 31-32. – С.140-150.
2. Бочкарьов К. Очерки Лубенской старины. – М., 1990.
3. Брехуненко В. Богдан Хмельницький. – Київ, 2007. – 72 с.
4. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в 3-х томах. – Т. 2, 1648-1651 гг. – М.: Издательство АН СССР, 1954 г.
5. Дейвіс Н. Боже ігрище: історія Польщі. – К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2008. – 1080 с.
6. Документы об освободительной войне украинского народа 1648-1654 гг. – К.: Наукова думка, 1965.
7. Дорошенко Д.І. Нарис історії України – Львів: Світ, 1991. – 576 с.
8. Еврейские хроники XVII ст. (эпоха Хмельниччины). – Москва: Иерусалим: Гешарим, 1997.
9. Колобуцкий. Дипломатическая история освободительной войны украинского народа 1648-1654 гг.
10. Костомаров М.І. Богдан Хмельницький: історичний нарис. – К.: Веселка, 1992. – 94 с.
11. Кралюк П.М. Ярема Вишневецький – герой чи антигерой. // Кн. Вишневецькі та їх місце в історії України. Матеріали міжнародної наук. конференції. – Збараж-Вишнівець, 16-17 вересня 2010. – С. 39-45.
12. Лазаревский А. Лубенщина и князья Вишневецкие. // «Киевская старина». – К., 1896. – № 1-3.
13. Малевич А. Збаражчина в період Визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-1657 рр. // Тези доповідей науково-практичної конференції, присвяченої 400-річчю з дня родження Богдана Хмельницького. – Збараж, 20-22 жовтня, 1995. – С. 3-10.
14. Мельник Л. Князь Ярема Вишневецький // «Київська старовина». – К., 1994. – № 2.
15. Мицик Ю.А. Чигирин – гетьманська столиця. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – 392 с.
16. Мороз В. Ярема Вишневецький – ворог православ’ я чи православний меценат. // www.risu.org.ua/ua/index/studios/studies_of_religions/28059/
17. Окаринський В. Князь Ієремія-Михайло Михайлович «Ярема» Корибут-Вишневецький (1612-1651) і його стосунки з козацтвом і цивільним населенням напередодні та в період «Хмельниччини». // Кн. Вишневецькі та їх місце в історії України. Матеріали міжнародної наук. конференції. – Збараж-Вишнівець, 16-17 вересня 2010. – С. 49-58.
18. Падалка Л.В. Прошлое Полтавской территории и ее населения. Изд. Полтавской ученой архивной комиссии. – Полтава, 1914.
19. Плохій С. Наливайкові віра: Козаки та релігія в ранньомодерновій Україні. – К.: Критика, 2005. – 496 С.
20. Ретроспектива ринкових перетворень в Україні: сучасний дискурс / за ред. д-ра екон. наук Л.П.Горкіної; НАН України; Ін-т екон. та прогнозув. – К., 2010. – 760 с.
21. Рудницький Ю. Ієремія Вишневецький: спроба реабілітації. – Львів: ЛА «Піраміда», 2008. – 300 с.
22. Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. – 2-ге вид., переробл. та доповн. – Рівне, 2008. – 352 с.
23. Сивицький М. Історія польсько-українських конфліктів. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2005. – 344 с.
24. Смолій В.А., Степанков В.С. – Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 рр.). – К.: Вид. дім «Альтернативи», 1999. – 352 с.
25. Субтельний О. Україна: Історія. Козацька ера. // www.ukrainica.org.ua/ukr/istoriya_ukraini/istoriya_ukraini_all/1655.
26. Шевчук В. Козацька держава як ідея в системі суспільно-політичного мислення XVI-XVII ст.: У 2 кн. – Кн. 1. – К.: Грамота, 2007. – 720 с.
27. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – 3-тє вид., перероблене та розшир. – К.: Критика, 2006. – 584 с.
28. Ярошинський О.Б. Автореферат дисертації. – Харків, 2001.
29. Czamanska І. Wisniowieccy: Monografia rodu. – Poznаn, 2007. – 464 с.
30. Widacki J. Kniaz Jarema. – Katowice, 1984. – 324 c.