У Німеччині за життя він став майже легендою: люди впізнавали його на вулицях, кращі німецькі університети запрошували виступити з лекціями, йому влаштовували овації.
У Німеччині за життя він став майже легендою: люди впізнавали його на вулицях, кращі німецькі університети запрошували виступити з лекціями, йому влаштовували овації під час виступів, а на батьківщині його спочатку переслідували і забороняли публікуватися, потім проклинали як зрадника. У Німеччині його пам’ятають і шанують досі, а в Росії його ім’я виявилося згодом забутим.
#img_left#«Ніяке розкаяння не спокутує мою провину»
Лев Зінов’євич Копельов народився 9 квітня 1912 року в Києві в єврейській сім’ї. В молодості він був активним комуністом. За співчуття до бухарінсько-троцькістської опозиції його заарештували в березні 1929 року. Тоді він провів у в’язниці всього 10 днів. Працюючи в 1932 році журналістом, Копельов став свідком голодомору на Україні, більш того, сам брав участь в розкуркуленні, чого потім соромився до кінця свого життя.
Важкі спогади про ці події через роки ляжуть в основу книги «І створив собі кумира», першої частини трилогії спогадів (друга і третя отримали назви «Зберігати вічно» і «Вгамуй мої печалі»).
Згодом він сказав: «Писати спогади я став тому, що усвідомлював свою провину. Але я впевнений, що ніяке розкаяння не спокутує моєї провини, не звільнить мене від відповідальності за все, що зробила партія, до якої я належав, і держава, якій я служив».
Копельов з дитинства добре говорив німецькою, оскільки кожне літо проводив у селі серед німців-колоністів, тому вибір подальшої спеціальності виявився логічним: він вступив на факультет германістики Московського інституту іноземних мов, який закінчив у 1935 і з 1938 року працював викладачем в інституті.
«Буржуазний гуманізм»
З початком війни, в 1941-му, Копельов пішов в армію добровольцем. Завдяки своєму досконалому знанню німецької, він працював перекладачем і пропагандистом серед німецьких солдатів. Був нагороджений бойовими орденами і медалями.
Поворотним моментом долі, що перевернув його світогляд, стало вторгнення Червоної армії до Східної Прусії. Трохи відступивши від теми, треба сказати, що останніми роками з’явилося багато раніше замовчуваної інформації про далеко не завжди гуманну поведінку солдатів Червоної армії в окупованій Німеччині. У багатьох вона викликає люте обурення і сприймається як спроба поглумитися і принизити подвиг радянських солдатів. Інші виправдовують це насильство звірствами нацистів на окупованих територіях, ніби бажання помститися – це цілком зрозуміла реакція.
Але для Льва Копельова, чий єдиний брат загинув на війні, чиї дідусь, бабуся, дядько і тітка були розстріляні в Бабиному Яру, така логіка була неприйнятною. В одному зі своїх останніх інтерв’ю він скаже: «Я впевнений, що не можна засуджувати цілий народ, націю або клас, мільйони людей за злочини сотень або тисяч їх співвітчизників».
А тоді в 45-му він, у міру своїх сил, намагався захистити німецьке цивільне населення і відкрито виступив проти проявів жорстокості щодо мирних жителів. За це Лев Зінов’євич був засуджений до 10 років за унікальним звинуваченням, напевно, можливим тільки в країні з комуністичним режимом – «пропаганда буржуазного гуманізму» і «співчуття до супротивника».
Згодом у своїй книзі «Зберігати вічно» він так пояснив свій вчинок: «Коли я говорив про це, коли сперечався, прагнучи переконати – не можна, щоб наші солдати вбивали і мучили полонених, не можна грабувати польських і німецьких селян, – я турбувався, перш за все, якщо не тільки, – про нашу країну, про наш суспільний устрій. Якими стануть потім, після війни, ці хлопці, які прийшли на фронт зі школи і нічому не вчилися, окрім як стріляти, окопуватися, перебігати і переповзати, кидати гранати.
Вони звикли бачити смерть, кров, жорстокість і щодня переконувалися в тому, що газети, радіо, їх власні командири на мітингах розповідають про війну зовсім не те, що вони самі бачать і відчувають <…>
Мене виключили з партії і заарештували саме за такі думки, висловлені вголос; у цьому вгледіли «пропаганду буржуазного гуманізму і співчуття до ворога». А я злився і дивувався, чому мене так неправильно зрозуміли, адже я жалію не ворогів, а своїх».
У в’язниці він познайомився з іншим офіцером, засудженим за критичні зауваження на адресу Сталіна в приватному листі. Пройдуть десятиліття і ім’я цього офіцера дізнається весь світ – Олександр Солженіцин. Саме Лев Копельов послужив прототипом для образу Рубіна в романі Солженіцина «В колі першому».
Про пережиті страждання Копельов потім напише наступне: «Тепер я розумію, що моя доля, яка здавалася мені безглуздо нещасною, незаслужено жорстокою, насправді була і справедливою, і щасливою.
Справедливою тому, що я дійсно заслуговував кари – адже я багато років не тільки слухняно, але й ревно брав участь в злочинах – грабував селян, раболіпно славив Сталіна, свідомо брехав, одурював в ім’я історичної необхідності, вчив вірити брехні і поклонятися лиходіям. А щастям було те, що роки ув’язнення позбавили мене від неминучої участі в нових лиходійствах і обманах».
Після звільнення
Копельов був звільнений у 1954 р. і реабілітований у 1956 р. Не позбувшись повністю ілюзій і все ще зберігаючи віру в комуністичні ідеали, він відновився в КПРС. У цей період він багато публікується, друкує роботи з німецької літератури і займається перекладами.
Але в 1966 році його знову виключають з КПРС за заступництво дисидентів, засудження радянського вторгнення до Чехословакії, а також за виступ на зборах у Союзі письменників, де він заявив, що Сталін і Гітлер – споріднені явища, і реабілітація Сталіна рівносильна реабілітації Гітлера. У 1977 році були заборонені публікації Копельова, його позбавили права на викладацьку діяльність.
У 1980 році Лев Копельов зі своєю дружиною Раїсою Орловою, філологом-американістом, виїхав до Німеччини для роботи над Вупертальським проектом, ініціатором якого він був – багатотомного видання, присвяченого історії багатовікових німецько-російських відносин.
До нього увійшла робота «Чому ми стріляли один в одного?», написана спільно з нобелівським лауреатом, відомим німецьким письменником Генріхом Беллем, з яким у Копельова склалася міцна дружба. Копельов планував провести рік у ФРН і ще один рік у Веймарі, в НДР. Ідеї про еміграцію у нього не було – він хотів повернутися до дітей і онуків. Але під час цієї поїздки його позбавили радянського громадянства.
У Німеччині
Залишившись в Німеччині, Копельов влаштувався в Кельні. Вважаючи себе громадянином світу, він незмінно закликав взаємоповаги і взаєморозуміння між народами і виступав проти порушень прав людини, об’їздив майже всю Європу. У німеччині він часто давав інтерв’ю, читав лекції, зробивши великий внесок до примирення між німецьким і російським народами.
Прагнучи подолати відчуженість між двома народами, він вибрав символічну постать Фрідріха Йозефа Гааза (1780-1853), відомого також як Федір Петрович Гааз, – німецького тюремного лікаря, який служив у Росії, прославився своєю безкорисливістю і гуманністю. Копельов написав про нього книгу «Святий лікар Федір Петрович».
У 1989 році йому дозволили відвідати Москву. Вдруге він приїхав до Росії у 1990 році, де зустрічався із старими друзями, але сама країна стала для нього чужою. «Ніякої демократії – хамократія. Взагалі відчуття, що я все більше віддаляюся від Москви. Нікому я там допомогти не можу…», – одного разу відверто зізнався він Марку Харитонову, одному зі своїх друзів.
Незабаром він повернувся до Кельна, де й помер у 1997 році. Він був похований в Москві поряд зі своєю дружиною Раїсою, яка померла у 1989 р. А в Німеччині була встановлена міжнародна премія імені Льва Копельова «За мир і права людини», яка щорічно вручається 9 квітня, у день його народження.
Leave a Reply