Мій Беслан

Про Беслан я дізнався 2 вересня. Я якраз приїхав до Сінгапуру і відкрив сайт Mail.ru, щоб подивитися пошту. Далі заголовки новин, фотографії, реакція офіційних осіб…

#img_left_nostream#Про Беслан я дізнався 2 вересня. Я якраз приїхав до Сінгапуру і відкрив сайт Mail.ru, щоб подивитися пошту. Далі заголовки новин, фотографії, реакція офіційних осіб…

Це була ще не катастрофа, хоча захоплення школи – це не захоплення театру і навіть лікарні. Ще була надія, що все закінчиться, хоч би як у Будьонновську, що люди виживуть.

…Особливо легко себе в цьому переконати, коли ти перебуваєш за тисячі кілометрів від Батьківщини, коли навколо немає телевізорів і постійних випусків новин.

Коли на тебе валяться нові тонни свіжих вражень. Я майже забув про захоплення заручників. Та і звикли ми вже тоді до чогось такого.

…Був ранній ранок 4 вересня. Я вивантажився з машини з камбоджійськими номерами, яка розвалювалася на ходу і яка довезла мене до самого Чайнатауну Куала-Лумпура. І, похитуючись спросоння, йшов снідати в знайомий індійський ресторанчик.

Мені впала в очі перша сторінка місцевої газети, пачки яких продавець розкладав прямо на тротуарі. Я навіть не сів – майже звалився поряд із ним – механічно узяв газету і почав читати.

Це популярна куала-лумпурськая газета виходить англійською мовою і друкується на кольоровому папері. Пам’ятаю там яскраві, кричущо яскраві фарби, які завжди фарбували мені пальці (я читав цю газету щодня – її свіжий випуск завжди лежав у нашому гестхаузі).

…Перегортаючи чергову сторінку, я відпустив ліву руку від газети. Кінчики пальців були забруднені яскраво-яскраво-червоною фарбою, немов я торкнувся калюжі свіжої крові. Загалом, в основному кров і була на фотографіях, що займали всю першу смугу газети.

Я не пам’ятаю, скільки от так сидів і тупо перегортав газету. Пам’ятаю, через деякий час продавець опустився поряд із мною навпочіпки. Напевно, він все зрозумів із мого обличчя. Тихо запитав: "Russian?" Я кивнув. Говорити я не міг. Він якийсь час мовчки посидів поряд. Найбільш правильне рішення. Що тут скажеш.

Потім ще кілька днів більшість зустрічних бекпекерів, дізнавшись про мою національність, злегка бліднули і, опустивши очі, бурмотіли співчуття. Я також, опустивши очі, кивав у відповідь. З телевізора, встановленого прямо на вулиці, на краю найстародавніших на землі джунглів національного парку Таман Негара я бачив тисячі свічок, запалених в Римі на згадку про загиблих дітей, бачив "марші туги" у Парижі і в Мадриді.

І все-таки я жив. Лазив по джунглях, плавав по тропічних річках, ганявся з фотоапаратом за зміями. І мені здається, це був кращий вихід, краща відповідь терору. Адже його мета – залякати, вибити з колії, позбавити упевненості в завтрашньому дні всіх без винятку, навіть тих, хто не втратив рідних і близьких.

І це дуже легко. Легко почати підозріло оглядати сусідів у метро. Легко припинити літати літаками. Легко почати проводити знак рівності між терористами і цілими народами або расами. Легко через купку божевільних піти війною на іншу державу. Легко зробити з частини своєї країни резервацію і закривати очі на все, що там твориться, виходячи з принципу "лише б не було війни".

Це легко. Але від цього треба утриматися. Люди в більшості своїй добрі. Незалежно від раси, етносу й громадянства. Може я такий упевнений, тому що багато подорожував автостопом, і мені буквально на кожному розі допомагали абсолютно незнайомі люди: підвозили, давали дах і їжу, допомагали порадою – і при цьому нічого не вимагали натомість.

Є, звичайно, відхилення, є виродки, здатні захопити дітей в заручники. Але їх мало, їх дуже мало. Але якщо піддатися страху, цьому почуттю незахищеності, яке роз’єднує, невпевненості в своєму ближньому, якщо і долі захоплено ділити світ на "наших" і "не наших", "своїх" і "чужих", "місцевих" і "немісцевих” – тоді їх поступово ставатиме все більше й більше.

Отже, треба жити. Жити, але пам’ятати. Пам’ятати, причому пам’ятати завжди, а не тільки в роковини. Знімати фільми, встановлювати монументи. Пам’ятати загиблих, а не шукати винних.

Чомусь увесь світ пам’ятає про 11 вересня, дату, що вже стала знаковою. Це день світлої пам’яті про загиблих. При цьому мало хто з москвичів назве дату Дубровки, вибухів будинків у 1999-му, вибуху на Автозаводській – зате кожен висуне свою версію того, "хто винен", детально обговорить, чи висадила будинки ФСБ, і чи винна влада в смерті людей у "Норд-Ості". Відповідайте на відвічні російські питання простіше.

"Хто винен?" – Уже неважливо. Усі винні, якщо це трапилося.
"Що робити?" – Пам’ятати. Їх було 333. 3-го числа.

Отже, треба пам’ятати. Пам’ятати, але жити. Не піддаватися страху. Жити. Адже вони цього так хотіли.