Найдавніші сліди осілого заселення південної Месопотамії сягають IV-V тисячоліття до н.е. Залежно від міст, де знайдено пам’ятки того заселення, його поділяють на три періоди: ель-обеїдський та урукський у Шумері і джемдет-насрський в Аккаді.
Найдавніші сліди осілого заселення південної Месопотамії сягають IV-V тисячоліття до н.е. Залежно від міст, де знайдено пам’ятки того заселення, його поділяють на три періоди: ель-обеїдський та урукський у Шумері і джемдет-насрський в Аккаді. (За найновішими даними, у дошумерські часи існував ще й четвертий період, коли була створена так звана ерідська культура, відкрита іракськими археологами в Абу-Шахрейні поблизу Перської затоки.)
Урукський період (приблизно 3500-2800 роки до н.е.)
Від тих часів до нас дійшли дані про спорудження монументальної будови – першого зіккурату, східчастої храмової вежі, яка, очевидно, являє собою подобу "гори", оселі богів. На глиняних табличках і печатних валках часів приблизно 3300 року до н.е. вчені виявили зразки первісного рисункового письма; воно мало приблизно 2000 знаків, і саме на його основі поступово виник клинопис – перше письмо в історії людства, Пам’ятки свідчать, що ці народи використовували вози та тягло, бо знали вже колесо – винахід, до якого, наприклад, американські ацтеки не дійшли навіть у XVI ст. н.е. Вчені знайшли сліди споруд для штучного зрошування, що є "передумовою сільського господарства". Знайшли вони також документи, що свідчать про утворення перших держав.
Між шумерськими містами-державами, які періодично об’єднувались, і державами Аккаду від найдавніших часів існували зв’язки – торговельні, культурні, воєнні. Тривала боротьба між ними закінчилася на зламі ХХУ-XXIV ст. до н.е. перемогою Аккаду, цар якого Саргон І ("цар чотирьох сторін світу", як він сам себе величав) після першого об’єднання Месопотамії в одній державі утворив світову імперію; простягалася вона від нинішнього Іраку аж до Егейського моря. Існувала ця імперія двісті років, досягши вершини своєї могутності за царя Нарамсіна десь у 2320-2284 роках до н.е. Смертельного удару їй, розхитаній безперервними повстаннями підкорених народів, завдав напад диких гутських племен. (Одна шумерська поема змальовує, що діялося в підкореній гутами Месопотамії: "Країна потрапила до рук жорстоких ворогів. Богів вони забрали в полон. Народ стогне від праці й поборів. Канали занедбані. Тигр став несудноплавний. Полів не зрошують. Поля не родять".)
Гути, які володіли країною десь 125 років, поступово асимілювалися й прийняли – як майже всі завойовники, що стоять на нижчому культурному рівні, вищу й давнішу культуру підкорених народів. Шумер за панування гутів здобув собі незалежність. У цей час виросло й зміцніло місто Лагаш, столиця царя Гудеа, статую якого знайшов Сарзек. Гудеа зображений не в звичайній позі воєначальника зі списом у руці, він тримає на колінах план будови. "Як корова, що звертає погляд на своє телятко, вклав він усю свою любов у будівництво храмів", – каже про нього напис.
Після вигнання гутів (десь у першій половині XXII ст. до н.е.) настає новий – і останній – період розквіту шумерської культури; припадає він на часи царювання урської династії. Від тих часів донині збереглася монументальна храмова вежа – перший справжній зіккурат, перша відома нам Вавілонська вежа. Стояла вона біля храму бога місяця Наннара в Урі, на прямокутній основі, боки якої мають 62,5 і 43 метри. Це могутня масивна споруда, що має чотири поверхи й троє сходів, а на верхньому майданчику храм, "що у нього сходив бог". Обличкована ця споруда паленою цеглою, на внутрішньому боці якої часто викарбовано ім’я царя, ядро збудоване з непаленої цегли. Походить ця вежа з часів першої урської династії, тобто з XXIX- XXVIII ст. до н.е. Ця перша, яка збереглася до нашого часу, Вавілонська вежа (первісного її вигляду не знаємо), була побудована принаймні на сто років раніше від найстарішої єгипетської піраміди!
Давньовавилонське царство
На руїнах Урської держави (завоювали її на початку XIX століття до н.е. кочові племена амореїв та війська еламітів) виникає два невеликих царства – Ісінське й Ларське, а через деякий час і третє – Вавілонське. Його перші володарі знов об’єднують Шумер і Аккад – під назвою Вавилон.
З виникненням Давньовавилонського царства ми твердо стаємо на історичний грунт, на якому почуваємо себе майже так упевнено, як у Київській Русі або у Франції доби Капетінгів. Одинадцять царів аморейської династії змінилося на його троні – від Сумуабу, який посів трон близько 1893 року до н.е., до Самсудітана, який царював до 1594 року до н.е. Найвизначніший і найвідоміший з них шостий цар – Хаммурапі.
Цей легендарний, але при цьому цілком історичний володар царював приблизно у 1791-1749 роках до н.е. (В підручниках звичайно подається дата 2003-1961 або 1955-1913 роки до н.е. Проте нові знахідки французьких археологів у Марі на середньому Євфраті свідчать, що Хаммурапі був сучасник ассірійського царя Шамшіадада І. Як бачимо, важливу дату вавілонської історії уточнили аж на 212 років.)
Хаммурапі прославився не тим, що був "найбільший між царями", як він сам про себе твердить, але тим, що звелів скласти великий кодекс законів. Цим кодексом Хаммурапі збудував собі триваліший пам’ятник, ніж той базальтовий стовп, на верхівці якого звелів він зобразити себе з богом сонця Шамашем. "Щоб дужий не кривдив слабого, щоб право захищало сиріт і вдів… щоб скривдженому виправити кривду", – написав він "свої цінні слова на камені й прикріпив їх перед своєю статуєю – статуєю царя справедливості". У 282 параграфах цього кодексу відображено крізь призму юридичних норм майже все економічне й суспільне життя Стародавнього Вавилона: суспільство поділяється на три основні класи: авілів – вільних; мушкенів – напіввільних, підданих, і вардумів – рабів; приватна власність суворо охороняється від крадіжок і грабунку; кодекс установлює обов’язки громадян щодо держави (вони мають платити податки, служити у війську тощо) й щодо утримування зрошувальних каналів; кари за порушення закону надзвичайно суворі (щось із п’ятдесят разів повторюється: "…винний буде скараний на смерть!"). Окрім постанов, що стосуються охорони приватної власності, родинного права, торговельних угод, кодекс подає відомий принцип покарання "око за око, зуб за зуб", який більш ніж через тисячу років перейняла Біблія. (§ 196: "Якщо людина виб’є людині око, виколоти їй око", § 200; "Якщо людина виб’є зуб рівній собі людині, вибити їй зуб".) Ця велика законодавча праця, що виникла більш ніж на 2000 років раніш від кодексу римського права Юстініана, – а Юстініанів кодекс був створений 1500 років тому, одна з найцінніших пам’яток, що їх нам несподівано подарувала земля Месопотамії. Та хоч які закони Хаммурапі стародавні (згодом були знайдені й давніші збірники законів, що належать урському цареві Урнамму, XXI століття до н.е.), проте в них уже сформульовано деякі принципи, які є і в сучасному законодавстві; так, наприклад, злочин має карати не потерпілий і не родичі потерпілого (в разі його смерті), а державні органи ім’ям царя!
За часів Хаммурапі Давньовавілонське царство сягнуло вершини своєї могутності й, на перший погляд, найбільшої внутрішньої єдності. Але це тільки так здається. Глибока прірва між класами, боротьба бідноти й рабів проти багатіїв і сепаратистські тенденції (а надто на шумерському півдні, який не забув про свою колишню незалежність) знесилювали Вавілонське царство, і в половині XVI століття до н.е. воно вже не мало сили протистояти натиску ворогів – перестало існувати. У 1594 році до н.е. хеттський покоритель Вавилона Муршіліш I скинув з трону останнього царя династії Хаммурапі – Самсудітана. Потім Вавилоном оволоділи гірські племена кассітів. Період їхнього панування вдало названо "вавілонською темрявою". Занепад культури Вавилона тривав приблизно до VII століття до н.е.
Стародавня Ассирія
А тим часом у північній Месопотамії, над верхньою течією Тигру, писався другий розділ історії цієї країни, який був тісно пов’язаний з вавілонським іще з часів шумеро-аккадських міст-держав: розділ ассірійський. Лише поєднавши ці два розділи, ми дістанемо уявлення про історію Стародавньої Месопотамії.
Сліди найдавніших мешканців північної Месопотамії (або точніше Ассирії) знаходимо біля села Муаллафат на річці Верхній Заб. Його відкривач американець Брейдвуд відносить це поселення до кінця VI тисячоліття до н.е. Трохи пізніше поселення знайдено біля Тель-Хасуна, Тель-Халафа й Самарри над середнім Тигром.
Перші ассірійські царі вийшли на історичну арену в XXII-XXI століттях до н.е. Жили вони в місті Ашшурі (на правому березі Тигру, недалеко від гирла Нижнього Забу) й були залежні від урських володарів. Лише Пузурашшур І – а як не він, то, напевно, його син Шаліма-хун – на відміну від своїх предків не називає себе "слугою царя Ур". Його пізніший наступник Ілушума в XIX столітті до н.е. стає навіть володарем Уру. Ілушума підкорив собі Ур з усією південною Месопотамією. Могутність Ассирії зломив лише Хаммурапі, який про це у вступі до свого законника пише, що "відновив у Ашшурі порушену справедливість".
Староассирійське царство
Староассирійське царство утворили вожді аморейських племен після занепаду Урського царства; найбільшої могутності воно досягло у першій половині XVIII століття до н.е. за царя Шамшіадада І. Потім це царство підкорив Хаммурапі.
Середньоассирійське царство
Нового розквіту набула Ассирія лише на початку XIV століття до н.е. за царя Ашшурбалліта, засновника так званого Середньоассирійського царства. Наймогутніші його володарі – це Тукульті-Нінурта І (приблизно 1260- 1232 роки до н.е.) й Тіглатпаласар І (приблизно 1115-1093 роки до н.е.), які підкорили Вавилон і багато інших міст. Та перемоги виснажили Ассирію, і її підкорили арамейські завойовники.
Новоассирійське царство
Новоассирійське царство (883-612 роки до н.е.) заснував Ашшурназірпал II, який очолив переможне повстання проти арамейських поневолювачів. Його наступник Салманасар III за тридцять два роки провів тридцять дві війни; він розширив кордони Ассирії аж до берегів Середземного моря, але коли ассірійське військо спробувало просунутися на північ, йому дала відсіч могутня держава Урарту (на території теперішньої східної Туреччини, Грузії і Вірменії). Опір Урарту підірвав економічну й політичну могутність Ассирії більше ніж на півстоліття.
Після Салманасара III сів на ассірійський і вавілонський трон не дуже відомий цар Шамшіадад V. Коли він помер 811 року до н.е., його син Ададнірарі III був ще неповнолітнім. Тому за сина правила країною мати, Шамшіададова дружина Шаммурамат (810-806 роки до н.е.). Ім’я цієї цариці, яка правила країною лише чотири роки, прославилося в усьому світі: греки називали її Семіраміс і пов’язували з нею відомі "висячі сади" у Вавилоні.
Завойовницьку політику Ассирії провадив цар Тіглатпаласар III (745-727 роки до н.е.). Після його сина Салманасара V нові загарбницькі війни розпочав цар Саргон II (722-704 роки до н.е.), засновник нової династії й столиці Дур-Шаррукін (біля сучасного Хорсабаду, де руїни його палацу викопав Ботта). Його наступник Сінаххеріб (704-681 роки до н.е.) вписав у історію своє ім’я будовою Ніневії і руйнуванням Вавилона. Та яким руйнуванням! Стіни, вежі, палаци, будинки й храми він велів зрівняти з землею і наказав викопати канал, через який на руїни міста пустили воду з Євфрату. 208 000 жителів Сінаххеріб забрав у рабство, а решту наказав повбивати. "Я знищив Вавилон грунтовніше, ніж потоп ,- вихваляється він в одному з написів, – затопив його водою, щоб у майбутньому ніхто не міг знайти ані місця, де він стояв, ані його храмів і богів". Три роки царював Сінаххеріб над цим найбільшим цвинтарем світу, а потім його вбили (в Ассирії з царями це траплялося раз по раз). Його син Асархаддон звелів відбудувати Вавилон!
Та Асархаддон займався не лише будівництвом: доки сотні тисяч рабів і "вільних" місили глину на цеглу, копали рови й рубали ліси (і доправляли дерево за сотні кілометрів, бо в околицях Вавилону лісів не було), доки сотні тисяч чоловіків і жінок зводили високі стіни, які дивували і сучасників, і теперішніх археологів, Асархаддон вирушив зі своєю армією до Єгипту. "За півдня, – як він пише на одному пам’ятнику, – я здобув, знищив та пограбував Мемфіс і підкорив Єгипетське царство".
Проте його син Ашшурбаніпал (668-631 роки до н.е.) був останнім визначним володарем Новоассирійського царства. Він втратив Єгипет, хоч йому й пощастило придушити повстання у Вавилоні та інших містах: "Чотирнадцять царських міст і незчисленну кількість малих міст та дванадцять областей Еламу – усе це я знищив, спустошив, віддав на поталу вогню". Потім він звелів славити себе як "царя миру" та "оновлювача порядку" й присвятив себе культурі. "Для власного читання" (Ашшурбаніпал був, мабуть, єдиний письменний володар в усій історії Ассирії) він заснував бібліотеку, яка перевершує усі інші стародавні книгозбірні і яка зберігається нині в Британському музеї.
Після Ашшурбаніпала владарювали в Ассирії ще два царі. 614 року до н.е. мідійці перейшли Тигр й здобули місто Ашшур. Це був сигнал для вавілонян; вони пристали до мідійського царя Кіаксара, і 612 року до н.е. їхні об’єднані армії "здобули, знищили й спустошили" Ніневію. При цьому загинув останній ассірійський цар Шіншарішкун. У Харрані утворилася якась ассірійська "емігрантська держава", але мідійці й вавілоняни її зліквідували. 605 року до н.е. останні ассірійські загони були розгромлені в битві біля Кархеміша на Євфраті.
"Пишна Ніневія", в якій мешкало "більше купців, ніж зірок на небі", і "самих немовлят, що не відрізняють правої руки від лівої, понад сто двадцять тисяч", була не тільки "здобута, знищена й спустошена" – вона зникла з поверхні землі, її зруйнували ще грунтовніше, ніж Вавилон за божевільним наказом Сінаххеріба: Ніневія зникла остаточно і вже ніколи не повстала з руїн. Геродот відвідав землі, над якими вона панувала, через сто п’ятдесят років після її загибелі, але йому пощастило дізнатися тільки те, що лежала вона десь на лівому березі Тигру. Діодор, навпаки, вмістив її на березі Євфрату. Страбон доклав багато зусиль, щоб її відшукати, але не знайшов ані сліду від "міста, колись значно більшого, ніж Вавилон". Знайшов її лише Ботта. Знайшов аж 1842 року.
Нововавилонське царство
А з попелу Ассирійського царства, як фенікс, знову повстав могутній Вавилон: Нововавилонське царство (625-539 роки до н.е.). Заснував його Набопаласар, зрадливий халдейський полководець останнього ассірійського царя Шіншарішкуна, який об’єднався з мідійцями й повалив ассірійського "колоса на глиняних ногах". Син Набу-паласара Навуходоносор II (604-562 роки до н.е.) поширив владу Вавилона аж до Середземного моря; між іншим, він здобув і Єрусалим і погнав євреїв у "вавілонський полон", надовго стерши Ізраїль з історичної карти.
За Навуходоносора II Вавилон став найпишнішим і найбільшим містом стародавнього світу: мав він за неповними підрахунками понад мільйон мешканців і гордо називав себе "пупом світу". Але в тіні його стін виростала тим часом нова могутня сила – Перське царство.
Занепад Вавилону
Перський цар Кір скористався з недолугості вавілонського царя Набоніда (555-539 роки до н.е.), який більше дбав про служіння богам, аніж про захист країни. У битві біля Опіса й Сіппара вавілонська армія зазнала поразки. Щедрими дарами Кірові пощастило здобути прихильність вавілонської аристократії, і 539 року до н.е., коли перські війська підступили до Вавилона, вона відчинила перед ними міські брами. Вавилонське царство припинило своє існування. Ще кілька століть Вавилон зберігав свій вплив як економічний і культурний центр Месопотамії, але йому вже ніколи не довелося стати столицею.
Джерело інформації: svit.ukrinform.com
Leave a Reply